Статті

Друк

Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія в неділю всіх святих землі української

Жертовна любов до свого народу - прояв праведності і чеснота перед Богом,- митрополит Епіфаній

Преосвященні владики, всечесні отці, дорогі брати і сестри!

Слава Ісусу Христу!

Сьогодні, у другу неділю після П’ятидесятниці, ми маємо кілька богослужбових спогадів. Як продовження вшанування Всіх святих, яке ми мали минулої неділі, сьогодні ми вшановуємо Всіх святих землі Української. Також ми вшановуємо всіх новомучеників та сповідників, хто в Україні та в інших землях у ХХ столітті від гоніння безбожників постраждали. І ще один спогад, який зібрав нас саме на цьому визначному місці, у монастирі на честь великомученика Юрія Переможця на Козацьких могилах – це щорічна заупокійна молитва про козаків, які на полі під Берестечком віддали своє життя у боротьбі за свободу і незалежність України та за православну віру.

Усі ці спогади хоча і відрізняються, але мають певну спільність, адже пов’язані з нашим українським народом.

Ми знаємо, що все людство походить від єдиного родоначальника, сотвореного Богом Адама, від якого Господь створив Єву, і ця перша сім’я дала початок усім людям, хто жив, живе і буде жити у цьому світі. Це є не просто якась людська теорія чи припущення. Ні, це є істина, яка відкрита нам Богом, про яку дізнаємося зі Священного Писання і яка має вирішальне значення у всій справі нашого спасіння.

Адже ця біблійна істина вказує нам на кілька істотних, фундаментальних фактів, кожен з яких має безпосередній стосунок до нас.

Перший факт – це те, що людина не з’явилася в бутті сама собою, але є сотворена Богом: «І створив Господь Бог людину з пороху земного, і вдихнув у лице її дихання життя, і стала людина душею живою. […] Cтворив Бог Людину за образом Своїм, за образом Божим створив її; чоловіка і жінку створив їх» (Бут. 2:7; Бут. 1:27).

Другий факт – що хоча людина і належить до цього матеріального світу та має з ним природний зв’язок, однак вона з’явилася в бутті не як наслідок гри випадковостей чи самостійного розвитку цього світу, але від Самого Творця отримала дихання життя, богообразність та причасність до вічності.

Отже ми не є просто одним з видів тварин, як багато хто стверджує. Саме тому ми маємо і здатність, і обов’язок через єднання з Богом перевершувати цей сотворений світ – досягати святості, про що докладніше сказано було минулої неділі.

Третій факт – що все людство у своїй різноманітності має єдине джерело, єдиного родоначальника Адама і одну праматір Єву. А тому хоча кожен з нас є унікальною особистістю, ми маємо єдину природу і становимо єдине людство.

Гріх, який увійшов у саму цю природу через падіння Адама і Єви, вніс відчуження і розділення – він віддалив людину від Бога і людей одне від одного. Людство втратило як те початкове безпосереднє спілкування з Богом «лицем до лиця», так і природну близькість між особистостями. Ту близькість, яка є відображенням єдності Осіб Пресвятої Тройці – унікальних за іпостассю, але єдиних і нероздільних за природою.

Гріх завжди прагне свого поширення. Він, як згубна сила і дія, використовує те, що ми маємо єдину природу і спілкуємося одне з одним, щоби примножувати себе. Адже кожен з нас з власного життєвого досвіду може переконатися, що багатьох спокус ми зазнаємо і багато гріхів чинимо, спостерігаючи гріхи інших людей, отримуючи спонукання від них.

З 11 глави книги Буття ми знаємо, що для того, щоби покласти певні межі поширенню гріха в людстві та стримати його, щоб не так легко він міг спокушати, Бог змішав мови. До цього все людство мало одну мову і було одним народом, а після цього з’явилося розділення, головною зовнішньою ознакою якого стало розрізнення у мові. Отже, з одного боку поява різних народів сталася як розділення єдиного людства внаслідок гріхопадіння, а з іншого боку – як акт піклування Божого про збереження людей від поширення гріха.

На цих основних фактах і ґрунтується християнське розуміння ставлення до народу, до національної приналежності. В основах своїх це християнське розуміння лежить ніби в золотій середині між двома крайнощами. Водночас воно і підкреслює єдність усього людського роду, і боговстановленість народів та мов, як способу існування людських спільнот, покликаного допомогти кожній людині боротися з гріхом.

Певною аналогією для розуміння цих істин нам може слугувати те, про що ми знаємо з власного життєвого досвіду. Адже кожен з нас усвідомлює себе водночас і окремою, унікальною істотою, неповторною особистістю, і частиною цілого людства. Благо нам та кожній людині, коли ми можемо дотримуватися «золотої середини» – коли не відкидаємо інших людей, як чужих, але живемо, виконуючи заповідь Господню «Люби ближнього твого, як самого себе» (Мф. 22:39), але водночас коли не перетворюємося на натовп грішників, які підбадьорюють одне одного чинити зло. Не даремно ж книга Псалмів починається саме з такої настанови Божої: «Блажен муж, що не йде на раду нечестивих, і на путь грішників не стає, і на зборищі губителів не сидить. Але в Законі Господнім воля його, і Закону Його повчається день і ніч». (Пс. 1:1-2). А святий апостол Павло у Першому посланні до Коринфян нагадує: «Не обманюйтесь: лихі товариства псують добрі звичаї» (1 Кор. 15:33).

Повертаючись до прикладу наших прабатьків Адама і Єви, можемо і від нього навчитися, адже обидва вони були сотворені Богом, на благо одне одному, для буття в єднанні й любові. Але хіба може бути це виправданням для гріхопадіння Адама, коли він у такий спосіб пояснював Богові порушення Його заповіді: «Жінка, яку Ти мені дав, вона дала мені від дерева, і я їв» (Бут. 3:12)? – ніби любов та однодумність, які повинні бути між людьми, є виправданням для гріха і чинення зла!

Один з сьогоднішніх богослужбових спогадів, а саме пам’ять про новомучеників та сповідників, які від безбожних у минулому столітті постраждали і в Україні, і в інших землях – подає нам з цього приводу яскраве свідчення. Адже хто мучив християн за їхню віру в Бога, за приналежність до Церкви Христової? – люди, які жили поруч, мешканці одного краю, часом навіть ближні. Чому робили це, чому стали гонителями і мучителями? – тому, що спокусилися закликами «побудувати на землі рай без Бога».

Спокусилися обіцянками благ і щастя, ціною яких мало бути зречення від Бога і пролиття крові тих, кого було оголошено «ворогами народу».

Смертельна ворожнеча аж до знищення була прикрита ідеями про необхідність «класової боротьби». Якщо ти робітник чи селянин, – казали носії цих ідей – якщо ти бідний і без майна, то щоби досягти щастя ти маєш відкинути віру в Бога та знищувати «ворожий клас» – тих, кого оголосили експлуататорами. І до таких «класових ворогів» зачислили духовенство та всю Церкву.

Отак під гаслами єднання (хто зі старшого покоління, то добре пам’ятає заклик «Пролетарі усіх країн, єднайтеся!»), під гаслами щастя і добра для людей – залили землю кров’ю, замордували мільйони невинних, а десятки мільйонів піддали репресіям і стражданням. Чи може любов до бідних, прагнення братерства і дружби між людьми, усунення несправедливості в суспільстві та державі виправдати всі ці злочини? – очевидно, що ні!

І це є ознака та застереження кожному: якщо заради досягнення будь якого добра – миру, щастя, добробуту, свободи та іншого подібного хтось закликає відкинути Бога, зневажити Його заповіді, виправдовує те чи інше зло, то такі чинять те саме, що чинив змій, спокушаючи прабатьків. Бо й він виправдовував відступлення від Творця обіцянками швидких благ: «Розкриються очі ваші, і ви будете, як боги, що знають добро і зло» (Бут. 3:5). Такі будуть осуджені разом зі змієм, як людиновбивці.

Ми ж, як християни, повинні єднатися лише в тому, що є згідним з волею Божою. І одним з виявів такого Богом заповіданого єднання є любов до власного народу. Єдність мови і культури, єдність традицій та спільна історія, єднання у розбудові спільної власної держави – все це, коли освітлюється світлом божественної істини, коли живиться з джерела Божого закону, стає одним зі способів виконання вже згаданої нами заповіді любові до ближнього, як до самого себе.

Наведу тут слова апостола Іоана Богослова з його Першого соборного послання: «Хто каже: «Я люблю Бога», а брата свого ненавидить, той говорить неправду: бо той, хто не любить брата свого, якого бачить, як може любити Бога, Якого не бачить?» (1 Ін. 4:20). Хто не любить і зневажає свій народ, до якого належить і серед якого живе, хто зневажає його мову, його історію, не цінує жертовність та працю попередніх поколінь – хіба може така людина справедливо вважати, що вона гідно виконує заповідь любові до ближнього?

Пророк Мойсей був готовий віддати життя за свій народ, який через гріх ідолопоклонства мав бути покараний, і просив Бога краще викреслити його з Книги життя, але помилувати його одноплемінників. Так само і апостол Павло писав: «Істину кажу у Христі, не обманюю, совість моя свідчить мені Духом Святим, що велика мені печаль i безупинний біль серцю моєму: я жадав би сам бути відлученим від Христа за братів моїх, рідних мені по плоті, тобто ізраїльтян» (Рим. 9:1-4). Навіть ці два приклади, а їх є багато, свідчать, що жертовна любов до свого народу – прояв праведності і чеснота перед Богом.

Зрозуміло і очевидно, що якби хто любов до свого народу поставив понад любов до Бога, і спотворював її, сполучаючи з ненавистю до інших народів – то таким немає виправдання в посиланні на заповіді Господні, як і Адам не виправдав свій злочин, посилаючись на однодумність з Євою. Тож і в цьому слід триматися «золотої середини», не ухиляючись ані ліворуч, ані праворуч, але слідуючи за божественною істиною та її ставлячи основою і мірилом.

Дорогі брати і сестри!

Саме з таким розумінням ми і вшановуємо цього дня Всіх святих землі Української. Цим ми не зневажаємо інших святих і не відкидаємо їх. Але засвідчивши їм свою шану минулої неділі, ми особливо хочемо зараз вшанувати тих, хто з нами, окрім єдності у Христі, пов’язаний також і належністю до одного народу, земним життям у одному з нами краю. Бо українські святі є для нас і молитовниками та заступниками перед Богом – як пророк Мойсей і апостол Павло були молитовниками і заступниками за свій рідний народ. Вони є для нас і близьким прикладом досягнення святості, який підтверджує, що не для одного народу і не у далекому краї, але для кожного народу і в його рідному краї є досяжним Боже благословення. І щоб отримати його, не слід ані зректися своєї нації, ані відкинути свою мову та культуру, а навпаки – національне життя, культуру і традиції можна і необхідно наповнювати освяченням і преображати через виконання волі Божої.

З цими думками також сьогодні ми підносимо заупокійні молитви про козаків, які на Берестейському полі віддали своє життя у боротьбі за свободу українського народу і за православну віру. Хоча саме в той час вони і не змогли досягти успіху, але в тому, що зараз ми маємо і незалежну державу, і незалежну Помісну Українську Православну Церкву, є і їхня заслуга. Тож нехай Господь упокоїть душі їхні у небесних оселях і нехай вічною буде їхня пам’ять!

А за молитвами та заступництвом всіх святих, що в Україні просяяли, а також новомучеників та сповідників ХХ століття, що від безбожних постраждали, нехай Господь подасть Церкві – мир і процвітання, а нашій Батьківщині Україні – перемогу в боротьбі за свободу, справедливий мир і все необхідне та корисне.

Богу нашому слава на віки віків! Амінь!

Поширити у соцмережах: